Археологічна сенсація на розкопках у Помпеях

Відвідувачі археологічного парку Помпеї, давньоримського міста, похованого під шаром попелу та пемзи внаслідок катастрофічного виверження Везувію у 79 році нашої ери і завдяки цьому унікально збереженого, рідко замислюються про те, що лежить за межами його могутніх стін. І це зрозуміло: саме місто пропонує надзвичайне багатство артефактів та споруд — від вишуканих фресок із зображеннями міфологічних сцен та легендарних постатей, як-от Єлена Троянська, до величного амфітеатру та розкішно оздоблених терм. Тут кожен камінь дихає історією, що застигла в часі.

Однак варто лише вийти за міські ворота, як опиняєшся в зовсім іншому, але не менш важливому світі. Для стародавніх римлян дороги та стежки, що вели до міст та виходили з них, мали сакральне значення. Це були не просто транспортні артерії, а й своєрідні «алеї пам’яті». Уздовж цих шляхів розташовувалися гробниці — деякі скромні, з лаконічними написами на згадку про померлих близьких, інші — монументальні, що передбачали простір, де родичі та друзі могли збиратися на поминальні бенкети. Ці некрополі були невід’ємною частиною міського ландшафту та соціального життя.

Деякі гробниці навіть містять прямі звернення до перехожих, ніби їхні мешканці знову отримали голос і прагнуть поділитися набутим життєвим досвідом. Яскравим прикладом з Помпеїв є поховання вільновідпущеника Публія Везонія Філероса, напис на якому починається з невимовної ввічливості: «Подорожній, затримайся на хвильку, якщо тобі не важко, і дізнайся, чого не слід робити». В’їзд до Помпеїв та виїзд із них був пов'язаний із постійним нагадуванням про різні способи життя та смерті, а також із мовчазним запрошенням вшанувати тих, хто пройшов цим шляхом раніше, і, можливо, навчитися на їхньому прикладі.

Саме тому нещодавнє відкриття монументальної гробниці, увінчаної рельєфними скульптурами жінки та чоловіка в натуральну величину, знайденої неподалік східних воріт міста, є не просто захопливою знахідкою саме по собі. Це також нагадування зупинитися і згадати людей, які колись жили, працювали та помирали в цьому гамірному італійському місті.

Центральним елементом гробниці є велика стіна, пронизана нішами, куди, ймовірно, поміщали урни з прахом кремованих небіжчиків. Над нішами височіє вражаюча рельєфна скульптура, що зображує жінку та чоловіка. Вони стоять пліч-о-пліч, але не торкаються одне одного. Цікава деталь: жінка трохи вища за чоловіка — її зріст становить 1,77 метра проти 1,75 метра у нього. Вона одягнена у скромну туніку, плащ та покривало на голові (традиційні символи римської матрони), а на шиї має виразну підвіску у формі півмісяця — лунулу. Цей аксесуар, через давній зв'язок із місячними циклами, вказує на теми жіночої фертильності та народження. Чоловік, у свою чергу, вбраний у квінтесенцію римського одягу — тогу, що миттєво ідентифікує його як гордого громадянина Риму.

Кого ж зображують ці статуї? Традиційний підхід в археології, коли жінка та чоловік представлені поруч у похованнях, завжди спонукав припускати, що це подружжя. Однак у цьому випадку існує надзвичайно важлива деталь, яка вказує на складнішу історію. У правій руці жінка тримає лаврову гілку — атрибут, який використовували жриці під час релігійних ритуалів для розвіювання диму від пахощів та трав.

Жриці в римському світі мали незвичайний для жінок рівень влади та суспільного впливу. Дослідники висунули припущення, що ця жінка могла бути жрицею богині Церери (римського відповідника грецької Деметри), покровительки землеробства, врожаю та материнства. Отже, перед нами зображення високостатусної жриці поруч із чоловіком-громадянином. Включення символів її статусу (жриця) поряд із символами його статусу (тогатус, тобто «чоловік, що носить тогу») свідчить про те, що вона представлена тут як самостійна фігура, важливий член помпейського суспільства. Вона могла бути його матір’ю; можливо, вона навіть була більш впливовою фігурою, ніж він (що могло б пояснити, чому вона зображена вищою). Без відповідного напису ми не можемо знати напевно. Але головний висновок очевидний: жінці не обов'язково було бути дружиною, щоб стояти поруч із чоловіком у такому монументальному зображенні.

Що особливо захоплює, так це те, що подібні переосмислення не є унікальними для Помпеїв. Нові археологічні відкриття постійно змушують переглядати застарілі уявлення про місце жінки в стародавніх суспільствах та цінність їхніх ролей. Як зазначає Емілі Хаузер, старший викладач класики в Університеті Ексетера, у своїй новій книзі «Mythica», що досліджує жінок не Риму, а Греції бронзової доби, подібні процеси відбуваються і при вивченні інших культур.

Яскравим прикладом є царське поховання пізньої бронзової доби в Мікенах (Греція). Йдеться про жінку та чоловіка, похованих разом у царському некрополі приблизно за 1700 років до виверження Везувію, що знищило Помпеї. Як це часто бувало, археологи, що виявили поховання, негайно позначили жінку як дружину чоловіка. Однак згодом до справи долучився аналіз ДНК. У 2008 році з обох скелетів були взяті зразки для генетичного аналізу. Результати виявилися революційними: поховані чоловік та жінка насправді були братом і сестрою. Іншими словами, вона була похована тут як член царської родини за правом народження, а не через шлюб. Її статус визначався її походженням, а не зв'язком із чоловіком.

Від золотих Мікен до похованих під попелом руїн Помпеїв: залишки стародавнього світу розповідають нам історію, відмінну від тієї, яку ми завжди собі уявляли. Жінці не обов'язково було бути дружиною, щоб мати значення, вплив та високий соціальний статус. Її роль могла визначатися її професією, релігійними функціями чи походженням.

Тож, мабуть, варто прислухатися до поради нашого помпейського друга Публія. Давайте уважніше дивитися на поховання минулого і вчитися. Археологічні знахідки, подібні до гробниці зі скульптурами жриці, спонукають нас відкидати стереотипи та бути відкритими до нових інтерпретацій історії, які визнають багатогранність ролей та значущість жінок у стародавніх цивілізаціях.