Проблема відновлення роботи кінцівок військових

Військові конфлікти залишають після себе не лише зруйновані міста, а й тисячі поранених, чиї життя потребують складних медичних рішень. Одним із таких рішень є артродез надп’ятково-гомілкового суглоба — операція, що дозволяє зберегти опорну функцію ноги після тяжких вогнепальних травм. Вчені з України провели дослідження, яке показало, що ця процедура може стати завершальним етапом лікування для пацієнтів із серйозними ушкодженнями нижніх кінцівок, спричиненими бойовими діями. Їхні висновки базуються на аналізі результатів операцій, проведених у 21 хворого з наслідками поранень задньої частини стопи.

Травми нижніх кінцівок є найпоширенішими на полі бою, складаючи значну частину всіх ушкоджень. Особливо складними є поранення надп’ятково-гомілкового суглоба через близькість кісток до поверхні та невеликий об’єм м’яких тканин, що ускладнює загоєння. Такі травми часто супроводжуються переломами, ушкодженнями судин і нервів, а також високим ризиком інфекції. У багатьох випадках перед медиками постає вибір: намагатися зберегти кінцівку чи провести ампутацію. Дослідження показує, що артродез — це спосіб уникнути втрати ноги, повернувши можливість ходити.

У ході роботи фахівці застосували різні методи фіксації суглоба після операції. Найчастіше — у 18 випадках із 21 — використовували інтрамедулярний блокований стрижень. Цей підхід виявився ефективним навіть за наявності значних кісткових дефектів, які спостерігали у третини пацієнтів. У двох випадках фіксацію проводили гвинтами, коли травма призвела до швидкого розвитку остеоартрозу, але без серйозних змін у суміжних структурах. Один раз застосували апарат зовнішньої фіксації типу Ілізарова через ризик інфекції. Вибір методу залежав від характеру ушкодження та стану тканин, але в усіх випадках результат оцінювали не раніше ніж через пів року після початку навантаження на ногу.

Результати вразили: функція кінцівки значно покращилася за всіма оцінними шкалами, такими як AOFAS для задньої частини стопи, SMFA для загальної рухливості та EQ-5D-5L для якості життя. Пацієнти повідомляли про зменшення болю, покращення рухливості та здатність самостійно пересуватися. Наприклад, у тих, хто переніс фіксацію стрижнем, дозоване навантаження починали вже через 4−5 тижнів, тоді як при використанні апарата зовнішньої фіксації цей термін збільшувався до 12 тижнів. Важливо, що навіть за наявності кісткових дефектів операція дозволяла досягти стабільності без додаткових ускладнень у більшості випадків.

Більшість поранень у дослідженні були спричинені мінно-вибуховими травмами, що відображає реалії сучасних воєн із широким застосуванням вибухових снарядів. Цікаво, що кульові поранення в цій вибірці не траплялися, хоча зазвичай вони становлять значну частину бойових травм суглоба. Час від моменту поранення до операції коливався від одного до 30 місяців, а середня кількість попередніх хірургічних втручань сягала п’яти. Це свідчить про те, що шлях до реконструкції був довгим і включав стабілізацію кісток, боротьбу з інфекціями та закриття тканинних дефектів.

Інфекційні ускладнення після операції виникли лише у двох пацієнтів, що становить менш як 10% випадків. В одному випадку проблему вдалося вирішити антибіотиками та вторинним загоєнням рани, в іншому — видаленням фіксатора після зрощення кісток. Такі показники підтверджують безпеку процедури навіть у складних умовах, коли тканини вже зазнали значної травматизації.

Дослідження провели фахівці з Національного інституту травматології та ортопедії Національної академії медичних наук України в Києві спільно з представником Національного медичного університету імені О. О. Богомольця. Авторами роботи є Віталій Пятковський, Олександр Турчин, Тетяна Омельченко, Тетяна Євлантьєва, Віталій Харчик та Андрій Лябах.