Чому «вовняні миші» не повернуть мамонтів і не врятують зникаючі види

Американська компанія Colossal Biosciences оголосила про створення так званої «вовняної миші» — лабораторної миші, яка завдяки серії генетичних модифікацій отримала густу шерсть. Цей прорив у генній інженерії представники компанії називають першим кроком на шляху до «деекстинкції» — повернення до життя вимерлого виду, зокрема шерстистого мамонта. Але чи справді миша з густою шерстю може наблизити науку до відтворення мамонтів або допомогти врятувати види, що перебувають під загрозою зникнення?

Шерстисті мамонти, холодоадаптовані представники родини слонів, зникли з материкової частини Сибіру наприкінці останнього льодовикового періоду приблизно 10 000 років тому. Остання відома популяція на острові Врангеля в Північному Льодовитому океані припинила існування близько 4 000 років тому. Ці величні тварини залишили по собі численні скам’янілості та генетичний матеріал, який науковці активно вивчають. Водночас звичайна лабораторна миша (Mus musculus), більш відома як шкідник у наших домівках, є одним із найбільш досліджених організмів у біології та медицині. Її геном і фізіологія настільки добре вивчені, що ми знаємо про неї більше, ніж про будь-якого іншого ссавця, крім людини.

У нещодавно опублікованій роботі, яка ще не пройшла рецензування, дослідники з Colossal Biosciences детально описали свої експерименти. Вони використали технологію редагування генів, щоб порушити нормальну функцію семи різних генів у лабораторних мишах. Шість із цих генів були обрані на основі попередніх досліджень, які показали їхню роль у формуванні шерсті — її кольору, текстури та товщини. Сьомий ген, FABP2, модифікували, спираючись на дані геному шерстистого мамонта. Цей ген відповідає за транспортування жирів у організмі, і в мамонтів він був дещо коротшим, що, ймовірно, допомагало їм адаптуватися до холодного клімату. Проте в «вовняних мишах» із мамонтовою версією FABP2 не спостерігалося суттєвих змін у масі тіла порівняно зі звичайними лабораторними мишами.

Цей експеримент демонструє значний прогрес у цілеспрямованому редагуванні генів із відомими функціями. У майбутньому подібні технології можуть знайти застосування в охороні природи, але до справжньої деекстинкції ще дуже далеко. Colossal Biosciences стверджує, що до 2028 року зможе створити генетично модифікованого «мамонтоподібного» слона, однак те, що робить мамонта унікальним, виходить далеко за межі зовнішніх ознак, таких як шерсть.

Справжнє відродження виду передбачає не просто додавання окремих рис вимерлого організму до існуючого. Йдеться про відтворення цілого комплексу адаптацій — генетичних, епігенетичних і поведінкових, які дозволяли мамонтам процвітати в умовах льодовикового періоду. Наприклад, сучасний азійський слон, найближчий родич мамонта, має схожий геном, що робить ідею деекстинкції технічно більш досяжною, ніж, скажімо, відродження тасманійського тигра, ще одного виду, над яким працює Colossal. Але навіть за наявності генетичної бази ми досі не знаємо багатьох деталей біології мамонтів, які неможливо відтворити лише на основі ДНК.

Ця історія також змушує замислитися над етичними питаннями. Навіть якщо ми зможемо повернути шерстистого мамонта, чи варто це робити? Чи є мотивація таких проєктів справді природоохоронною, чи це радше прагнення до сенсацій і розваг? Чи етично повернути вид у світ, де його природне середовище вже не існує в первозданному вигляді? Сучасні екосистеми радикально відрізняються від тих, що були за часів мамонтів, і немає гарантії, що ці тварини зможуть вижити в нових умовах.

Тим часом проблема зникнення видів залишається актуальною як ніколи. Лише в Австралії з часу європейської колонізації 1788 року зникло щонайменше 100 видів через хижаків, завезених людиною, та вирубку лісів. Ідея повернення вимерлих видів звучить привабливо — це шанс виправити помилки минулого. На сайті Colossal Biosciences стверджується: «Зникнення — це величезна проблема, з якою зіткнувся світ, і ми — компанія, яка її вирішить». Перша частина цього твердження беззаперечна, але акцент на деекстинкції відволікає від більш нагальної потреби — порятунку тих видів, які ще не зникли.

Науковці наголошують, що замість фантазій про повернення мамонтів варто спрямувати ресурси на збереження живих видів. Моніторинг популяцій, нові методи боротьби зі шкідниками, генетичне управління в охороні природи — ці заходи можуть зупинити хвилю вимирання. У світі є довгий список видів, які ще можна врятувати за умови належного фінансування та уваги. Наприклад, в Австралії зусилля з відновлення місцевих екосистем уже показали певні успіхи, але цього недостатньо без глобальної підтримки.

«Вовняна миша» — це вражаючий приклад можливостей генної інженерії, але вона не є ключем до відродження мамонтів чи вирішення кризи біорізноманіття. Наука може досягти більшого, якщо зосередиться на реальних загрозах сьогодення, а не на примарних обіцянках повернути минуле. Збереження того, що ще залишилося, має стати пріоритетом перед спробами воскресити те, що давно втрачено.