Чи можна брати гроші від злочинців для наукових досліджень

Десять років тому екологічний активіст із Ченнаї, який працював в умовах обмежених ресурсів, заявив, що не вагається брати гроші від людей із заплямованою репутацією. Для його роботи наявність будь-яких коштів була важливішою за їхню «чистоту» згідно з якимось довільним моральним стандартом. Активіст усвідомлював, що прийняття таких пожертв може «відбілити» репутацію донорів, але вважав проблемою не надання цієї «послуги», а те, що його робота поставила його в становище ненабагато краще за жебрака.

Коли зв'язки Джеффрі Епштейна з Джорджем Черчем, Джоєм Іто та іншими вченими стали відомі, це питання набуло особливої гостроти. Можна заперечувати проти того, що Черч та Іто взяли гроші Епштейна, адже їхні роботодавці — Гарвардський університет та Массачусетський технологічний інститут — уже надзвичайно багаті й можуть дозволити собі бути обережнішими щодо джерел фінансування.

В Індії настанови CSIR передбачають прийняття пожертв та грантів лише після «належної перевірки». Політика вимагає, щоб фонди не шкодили репутації установи чи зацікавлених сторін, а пожертва не впливала на державні дослідження або сертифікації. Комісія з університетських грантів використовує систему «Належних академічних дослідницьких практик», яка наголошує на «розподільчій справедливості» для забезпечення користі дослідження для спільноти.

У 2003 році журнал CERN Courier повідомив, що Епштейн «дав теоретикам струн, пов'язаним із Інститутом фундаментальних досліджень Тата в Мумбаї, чек на 100 тисяч доларів», які мав керувати Гарвардський університет. «Подарунок» було «сприяно» фізиком-теоретиком Ендрю Стромінгером. Після нещодавнього оприлюднення файлів Епштейна принаймні один коментатор у соціальних мережах інтерпретував пожертву як привід для аудиту фінансування досліджень в Індії.

Але якщо відкинути становище вчених у краще забезпечених університетах, що робити тим, хто працює в обмеженіших умовах із меншою кількістю джерел стабільного фінансування? В Індії фінансування досліджень часто прив'язане до бюрократичних циклів. Учений може міркувати, що моральна шкода від донора є абстрактною, тоді як матеріальна шкода від нефінансування лабораторії, що призводить до втрати стипендій для аспірантів першого покоління, є конкретною та негайною.

Існує також дискурс про деколонізацію фінансування досліджень разом із самими дослідженнями. Якщо вчений відхиляє західні філантропічні гроші з моральних міркувань, він може продовжувати залежати від державного фінансування, яке іноді непередбачуване. Дехто навіть стверджує, що брати приватні гроші, навіть із суперечливого джерела, є стратегічним кроком до інституційної автономії, за умови відсутності будь-яких зобов'язань.

Індійська інституційна культура часто цінує стриманість, тоді як етичне фінансування вимагає радикальної прозорості. Щоб бути «прийнятною», пожертва має бути публічною. Якщо донор на кшталт Епштейна наполягає на правах іменування для відбілювання свого іміджу, учений більше не займається наукою, а надає послуги зі зв'язків із громадськістю.

Утилітарний підхід запитує: коли фінансування, незалежно від джерела, уможливлює прорив, чи переважає користь для мільйонів моральну пляму донора? У цьому погляді гроші не мають власної моралі, лише їхнє застосування має. Валові витрати на дослідження та розробки в Індії становлять близько 0,7 відсотка ВВП порівняно з 2−3 відсотками у США чи Китаї, тому відхилення великого гранта може означати кінець десятирічної дослідницької програми.