Документальний фільм про кліматичну політику США виходить на Netflix

31 жовтня на платформі Netflix відбулася прем'єра документального фільму «The White House Effect», присвяченого історії кліматичної політики США. Стрічку зняли режисери Бонні Коен, Педро Кос та Джон Шенк.

Фільм розпочинається з подій 1988 року, коли Сполучені Штати охопила найбільша посуха з часів Пилової чаші 1930-х років. Спекотне літо охопило всю Північну Америку, створивши екстремальні умови, які не могли залишитися поза увагою політиків.

Ці обставини визначили порядок денний президентських перегонів між демократом Майклом Дукакісом та республіканцем Джорджем Бушем-старшим. Буш здобув переконливу перемогу, обіцяючи посилити захист довкілля. На передвиборчій кампанії в Мічигані він заявив: «Дехто каже, що ці проблеми занадто великі. Моя відповідь проста: це можна зробити, і ми повинні це зробити. Ці проблеми не знають ідеології, не знають політичних кордонів». Така заява провідного республіканського політика сьогодні здається неймовірною.

1988 рік постає як час, коли екологічні ініціативи приваблювали виборців, а зв'язок між викопним паливом та підвищенням температури висвітлювався відносно стримано, хоча й не без скептицизму.

Документальна стрічка, створена переважно з архівних матеріалів, показує можливе краще майбутнє, яке так і не здійснилося. Це історія про те, як мільйони людей були готові визнати боротьбу зі зміною клімату двопартійною справою, і як їх переконали відмовитися від цього погляду.

Центральний конфлікт фільму розгортається між двома радниками Буша. З одного боку виступає Білл Рейллі, колишній президент Всесвітнього фонду дикої природи, який 1989 року очолив Агенцію з охорони довкілля США. З іншого боку — Джон Сунуну, керівник апарату Буша та затятий кліматичний скептик. Ці дві сили, що визначали екологічну політику адміністрації Буша, протистояли одна одній роками, що мало катастрофічні наслідки для планети.

Результат цього протистояння очевидний, якщо подивитися на сучасний світ. Проте найцікавішим у фільмі є не передбачуваний фінал, а конкретні деталі повільного руху до катастрофи. Архівні кадри завжди захоплюють, особливо в поєднанні з частими стрибками у часі вперед і назад, які підкреслюють аргументацію стрічки.

Глядачі переносяться до енергетичної кризи 1979 року, коли мільйони людей годинами чекали, щоб заправити свої автомобілі через падіння видобутку нафти, тоді як прибутки нафтового гіганта Exxon за третій квартал зросли на 119 відсотків. Один з автомобілістів на заправці зауважив, що всім справді варто повернутися додому і перечекати дефіцит. На запитання, чому він сам не повертається, відповів: «Я не роблю цього, бо ніхто інший не робить».

У документальному фільмі з'являються багато кліматологів, але найпомітнішим є Стівен Шнайдер, один з перших, хто спробував привернути увагу до проблеми зміни клімату та домогтися дій. Він стає емоційним стрижнем фільму від першої появи, коли він свідчить перед комітетом Сенату США 1988 року, до останньої, знятої незадовго до його смерті 2010 року.

«Якщо повернутися до того часу, коли я почав просувати це питання, більшість моїх безпосередніх цілей зазнали невдачі. Але ось ми тут. Ми поступово досягли прогресу. Люди настільки добре вивчили проблему глобального потепління, що ми на межі реального впровадження культурних змін, але це відбувається в межах часових рамок поколінь», — каже він.

Режисери зазначають, що перегляд «The White House Effect» стає гнітючим досвідом. Фільм викликає гіркоту, особливо у тих, хто народився занадто пізно, щоб стати свідком цих подій. Якщо це полемічна стрічка, то необхідна, створена, щоб будь-якими засобами вивести глядачів з апатії та застою.