Дикі коти вбивають рідкісних тварин: ДНК розкриває правду

Консерваційні вчені з Університету Нового Південного Уельсу (UNSW) у Сіднеї провели новаторське дослідження, яке підтвердило: дикі коти є головними винуватцями загибелі реінтродукованих рідкісних тварин на двох природоохоронних територіях у Південній Австралії. Використовуючи технологію аналізу ДНК, дослідники встановили, що ці хижаки відіграють значно більшу роль у знищенні місцевої фауни, ніж вважалося раніше. Результати цього дослідження, опубліковані в журналі Australian Mammalogy, проливають світло на масштаби впливу диких котів і підкреслюють необхідність нових підходів до їхнього контролю.

Дикі коти давно вважаються однією з найбільших загроз для австралійської фауни. Наукові дані свідчать, що саме вони відповідальні за дві третини випадків вимирання ссавців на континенті з часів європейської колонізації. Однак нове дослідження, проведене у співпраці з Університетом Аделаїди, показало, що реальний вплив котів може бути навіть більшим, ніж оцінювали раніше. Співавторка роботи, професорка Кетрін Мосбі, зазначає, що визначення точної причини смерті тварин у дикій природі завжди було складним завданням. «Під час попередніх випусків ми використовували радіостеження, але коли знаходили мертвих тварин, визначити причину їхньої загибелі було непросто. Ми покладалися на польові ознаки — сліди, залишки туш чи укуси на нашийниках, щоб припустити, чи були це коти, хижі птахи, лисиці, чи тварина просто померла природною смертю», — пояснює вона.

Працюючи у віддалених районах, дослідники зіткнулися з проблемою доступу до ветеринарів для проведення розтинів. Тому вони вирішили вдатися до ДНК-аналізу, беручи зразки з тіл загиблих тварин. Цей метод виявився ефективним для підтвердження хижацтва як причини смерті та дозволив порівняти результати з польовими доказами. Основний висновок дослідження полягає в тому, що традиційні польові ознаки не є надійним показником хижацтва з боку диких котів. Для точного визначення винуватця необхідні ДНК-аналіз і некропсія.

У рамках дослідження вчені проаналізували два природоохоронні об’єкти в Південній Австралії, де раніше проводили реінтродукцію чотирьох видів місцевих тварин. На одному з майданчиків у період з 2014 по 2016 роки випустили 148 китицехвостих посумів і 110 західних кволів. На іншому у 2017 році — 42 великих більбі та 89 беттонгів. Загалом із 389 випущених тварин 74 загинули від котів, причому 96% цих випадків (71 тварина) були підтверджені за допомогою ДНК. Шість смертей встановили завдяки розтину ветеринарами, а в трьох випадках котів застали на місці злочину біля свіжих туш. Три з чотирьох видів вижили, хоча їхня чисельність значно зменшилася. Проте беттонги не змогли протистояти котам і зникли з обох ділянок.

Цікаво, що навіть ДНК-аналіз не завжди був бездоганним. З шести випадків, підтверджених розтином, п’ять мали позитивний результат на котячу ДНК. З трьох туш, біля яких бачили котів, лише дві показали наявність їхньої ДНК. «ДНК — хороший інструмент, але не ідеальний. Ми намагаємося отримати зразки зі слини котів на тушах, а це складно, адже ДНК швидко деградує в природних умовах», — зазначає професорка Мосбі. Попри це, дослідження чітко показало, що кількість убивств котами значно перевищує попередні оцінки.

Одним із завдань дослідження було з’ясувати, чи можуть природоохоронці покладатися на польові дані для швидкого виявлення котячого хижацтва. «Це могло б пришвидшити реакцію, наприклад, посилення контролю над котами, не чекаючи результатів ДНК», — пояснює старший автор роботи Нед Раян-Скофілд, аспірант Університету Аделаїди. Проте виявилося, що польові ознаки недостатньо очевидні, а ДНК-тестування, попри свою точність, також має обмеження.

Проблема контролю диких котів у австралійській глибинці залишається актуальною. За словами дослідників, ці хижаки ще довго загрожуватимуть дикій природі. «Поки ми не розробимо генетичні інструменти чи інші масштабні методи боротьби з котами, нам доведеться покладатися на інтенсивне управління їхньою популяцією», — каже професорка Мосбі. Вона сподівається, що результати дослідження спонукатимуть природоохоронців частіше використовувати ДНК і некропсію для встановлення причин загибелі тварин під час реінтродукцій, а також посилювати контроль над котами навіть за відсутності явних доказів їхньої присутності.

Ця робота підкреслює критичну потребу в нових стратегіях збереження біорізноманіття в Австралії. Дикі коти, які з’явилися на континенті з приходом європейців, стали справжньою екологічною катастрофою. Їхній вплив на унікальну фауну країни вимагає не лише наукових досліджень, а й активних дій на державному та локальному рівнях. Тільки так можна захистити рідкісні види від повного зникнення.