Науковці розкрили таємницю незвичайного збереження тіла австрійського священника

У крипті скромної церкви австрійського села Санкт-Томас-ам-Блазенштайн майже 300 років спочиває тіло священника Франца Ксавера Сідлера фон Розенегга. Попри те, що священник помер 1746 року, його тіло зберегло дивовижну цілісність — шкіра залишається пружною, а стінки тіла — неушкодженими, ніби час зупинився в середині XVIII століття.

Місцеві мешканці називали його «висушеним капеланом», проте збереження тіла відбулося не завдяки сухому гірському повітрю, як вважалося раніше. Науковці щойно виявили значно незвичайніший спосіб збереження тіла.

Андреас Нерліх, патологоанатом з Мюнхенського університету Людвіга-Максиміліана та провідний автор нового дослідження, опублікованого в журналі Frontiers in Medicine, разом зі своєю командою провів ретельне дослідження тіла. «Наше дослідження виявило, що відмінний стан збереження тіла зумовлений незвичайним методом бальзамування. Черевну порожнину було заповнено через прямий канал деревною стружкою, гілочками та тканиною, а також додано хлорид цинку для внутрішнього висушування», — пояснює науковець.

Дослідники провели повний судово-медичний аналіз. Комп'ютерна томографія показала, що хоча голова та ноги зазнали природного розкладання, торс Сідлера залишився майже неушкодженим. Черевна порожнина була заповнена вбирними матеріалами, які поглинали внутрішні рідини. Токсикологічний аналіз виявив наявність хлориду цинку — хімічної речовини, що висушує органічні тканини.

Команда також дослідила зразки його шкіри, кісток і зубів. Радіовуглецеве датування встановило, що смерть настала між 1734 та 1780 роками. Скелетні рештки вказують на вік між 35 та 45 роками, що відповідає історичним записам про життя Сідлера, який помер у 37 років.

Ізотопний аналіз показав, що священник добре харчувався, споживаючи зернові, м'ясо та прісноводну рибу. Його кістки не мали ознак хронічного недоїдання чи фізичних страждань. Проте легені розповіли іншу історію: виявлені кісти та кальцифікації вказують на туберкульоз. Характер зношення зубів свідчить про багаторічне куріння люльки. Разом ці ознаки вказують на поступове погіршення здоров'я, яке, ймовірно, завершилося легеневою кровотечею.

Цікаво, що попередні рентгенівські дослідження виявили те, що дехто вважав «отруйною капсулою» всередині тіла, що додало елемент фольклору до історії його смерті. Однак нещодавній аналіз спростував це припущення: це була лише намистина, а не отрута.

Причина використання такого незвичного методу бальзамування залишається нез'ясованою. У сільській Австрії XVIII століття більшість людей взагалі не бальзамували. «Ми маємо деякі письмові свідчення про те, що тіла „готували“ для транспортування або тривалого прощання з померлим, хоча жоден звіт не надає точного опису процедури», — зазначає Нерліх.

Одна з теорій припускає, що тіло Сідлера готували до транспортування, можливо, назад до його рідного абатства. Бальзамування могло бути логістичною необхідністю, хоча подорож, можливо, так і не відбулася. Крипта в Санкт-Томасі стала його останнім притулком.

Найбільш вражає те, що цей метод бальзамування — заповнення через пряму кишку вбирними матеріалами та висушувальними речовинами — раніше не був відомий науці. Його ніколи не документували в медичних чи похоронних текстах. Це не означає, що він був унікальним. Можливо, його просто не розпізнавали у випадках, коли розкладання знищувало докази.

«Цей тип збереження міг бути набагато поширенішим, але невизнаним», — припускає Нерліх. «У випадках, коли посмертні процеси розкладання могли пошкодити стінку тіла, такі маніпуляції не були б помічені».

Випадок Сідлера нагадує нам, що межі наукового пізнання часто лежать не в далекому минулому, а в непомічених куточках історії. Те, що щось не було записано, не означає, що цього не відбувалося. І іноді смерть людини — це не кінець її історії, а лише початок нових відкриттів.