Науковці вперше відтворили голову найбільшої наземної безхребетної істоти

Дослідники з Університету Клода Бернара здійснили важливе відкриття, вперше детально реконструювавши голову артроплеври — найбільшої наземної безхребетної істоти, що будь-коли існувала на Землі. Ця древня істота населяла нашу планету близько 300 мільйонів років тому, в карбоновий період, задовго до появи динозаврів.

Артроплевра була воістину вражаючою істотою, що сягала понад 2 метри завдовжки та важила більше 45 кілограмів. Вона мала 40 пар ніг та щелепоподібні кінцівки. За своїм виглядом нагадувала велетенську багатоніжку розміром з легковий автомобіль.

Хоча палеонтологи знаходили чимало скам'янілостей артроплеври та слідів її життєдіяльності у древньому ґрунті, досі не було виявлено жодного екземпляра з неушкодженою головою. Більшість наших знань про цю істоту базувалася на неповних зразках.

Нове дослідження зосередилося на вивченні молодих особин артроплеври, чиї рештки збереглися у багатих на залізо конкреціях з місцевості Монсо-ле-Мін — унікального місця знахідок скам'янілостей. Використовуючи передові методи візуалізації, науковий колектив зміг відтворити будову голови та ротового апарату цієї древньої істоти.

Томографічне дослідження виявило, що голова артроплеври була захищена твердою пластиною-щитком, що називається колумом. Істота мала очі на стеблинках, сегментовані вусики та щелепи, пристосовані для пережовування. Така будова ротового апарату вказує на те, що артроплевра, ймовірно, харчувалася рослинами та детритом, хоча деякі дослідники припускають, що вона могла також бути падальником.

Джеймс Ламсделл, професор палеобіології з Університету Західної Вірджинії, у супровідній статті зазначає, що багато аспектів життя артроплеври досі залишаються загадкою. Невідомо не лише особливості її харчування, але й точне середовище проживання. Хоча найімовірнішим місцем її проживання видається лісова підстилка, існує припущення, що вона могла проводити частину часу у воді, подібно до сучасних алігаторів.

Поєднання міцно броньованого тіла та численних ніг робило артроплевру добре пристосованою до пересування крізь густу рослинність та риття в опалому листі в пошуках їжі. Її повільний рух свідчить про те, що вона навряд чи була хижаком, що підтверджує гіпотезу про рослиноїдний спосіб життя або живлення детритом.

Визначення точного місця артроплеври на еволюційному дереві довгий час становило складне завдання для дослідників. Загалом вважається, що вона належала до багатоніжок (групи, що включає власне багатоніжок, сколопендр та їхніх родичів). Проте її точне положення на еволюційному дереві залишається предметом дискусій.

Нове дослідження, використовуючи метод тотальних філогенетичних доказів, що поєднує морфологічні та молекулярні дані, дійшло висновку, що артроплевра належить до «стовбурової групи багатоніжок». Це означає, що вона мала спільних предків із сучасними багатоніжками, але технічно сама не була багатоніжкою. Можливо, вона належала до древньої групи, спорідненої з багатоніжками, або до перехідної групи між багатоніжками та сколопендрами.

Подібно до багатоніжок, артроплевра мала семисегментні вусики та модифікований колум. Однак, як і сколопендри, вона мала повністю закапсульовані щелепи та ногоподібні щелепні структури, що називаються максилами.

Виникає логічне запитання: що дозволило артроплеврі досягти таких велетенських розмірів? Сучасні членистоногі, такі як комахи та багатоніжки, значно менші. Одна з теорій пов'язує це з високим рівнем кисню в атмосфері карбонового періоду, спричиненим наявністю величезних лісів. Це могло дозволити членистоногим, які дихають через екзоскелет, досягати більших розмірів.

Крім того, відсутність великих наземних хребетних у карбоновому періоді могла дозволити таким членистоногим, як артроплевра, домінувати в екосистемах без конкуренції з боку інших великих рослиноїдних тварин. Однак з еволюцією та урізноманітненням хребетних, включаючи появу ранніх плазунів, ці гігантські членистоногі зіткнулися з новими викликами, що, ймовірно, призвело до їх вимирання наприкінці пермського періоду, приблизно через 50 мільйонів років після їх появи.