Нове дослідження про населення українських земель Волині часів бронзової доби

Дослідження останків із могильника біля села Рованці на Волині дозволило вченим пролити світло на фізичні особливості людей, які жили в цьому регіоні наприкінці бронзової доби та на початку раннього залізного віку. Цей некрополь, розташований на високому березі річки Стир між селами Рованці та Боратин, виявили ще у 1986 році. З того часу він став об’єктом ретельних археологічних і антропологічних студій, результати яких опубліковано у свіжому випуску наукового журналу «Археологія» за перший квартал 2025 року, виданого Інститутом археології Національної академії наук України.

Могильник охоплює площу близько 2000 квадратних метрів і містить 80 поховань із тілопокладенням та 12 тілопальних поховань. Більшість тілопокладень орієнтовані головою на південь і розміщені рядами зі сходу на захід. Дослідники також виявили 16 поховань, які інтерпретують як поховання черепів, хоча частина з них могла бути зруйнованими тілопокладеннями. У могилах знайшли різноманітний посуд, зокрема спеціальну кераміку для поховальних обрядів, прикрашену орнаментами зі складною символікою, а також бронзові вироби. Найбагатше оснащені поховання належали, ймовірно, особам із високим статусом і розташовані переважно у східній та західній частинах некрополя.

Для точнішого датування останки з кількох поховань направили на радіовуглецевий аналіз до лабораторії у Вільнюсі. Отримані результати показали, що могильник функціонував у період із 1118 до 792 року до нашої ери, із переважною активністю у другій половині X — на початку VIII століття до нашої ери. Це частково збігається з археологічними оцінками, які спочатку датували пам’ятку 1100–900 роками до нашої ери за класифікацією Пауля Райнеке.

Антропологічний аналіз зосередився на краніологічних даних, оскільки посткраніальні скелети в колекції відсутні. Вчені дослідили 30 добре збережених черепів: 19 чоловічих і 11 жіночих. Чоловічі черепи вирізняються довгою, вузькою та високою формою, з домінуванням доліхокранного типу. Лобна кістка зазвичай середньоширока, обличчя невисоке, з середньою шириною вилиць і носа. Жіночі черепи також мають довгу й високу форму, але демонструють дещо ширше обличчя та вищі орбіти порівняно з чоловічими. Цікаво, що жіночі зразки мають більш виражену доліхокранність і різкіше профілювання обличчя, що нетипово для популяцій України того часу.

Порівняльний аналіз показав, що населення Рованців має статистичну схожість із групами лужицької та тшинецької культур із території сучасної Польщі. Чоловічі черепи ближчі до представників лужицької культури за розмірами та пропорціями обличчя, хоча вирізняються більшою висотою черепної коробки. Жіночі зразки також тяжіють до цих культур, але зберігають локальні особливості. Водночас подібність із місцевими групами тшинецько-комарівської чи білогрудівської культур на території України виявилася менш вираженою через брак достатньої кількості краніологічних даних.

Дослідники припускають, що населення Рованців могло бути неоднорідним, із можливим впливом міграцій із Центральної Європи. Статистична близькість до груп білозерської культури степової зони України, зокрема з могильника біля села Каїри, також вказує на складні антропологічні зв’язки. Проте відмінності в пропорціях обличчя свідчать, що ці схожості можуть відображати спільні напрямки контактів, а не пряму спорідненість.

Обмежена збереженість матеріалів із інших пам’яток Волині ускладнює остаточні висновки. Наприклад, дані з Войцехівського могильника на Житомирщині чи горизонтів Малополовецького та Горлівського некрополів показують схожість у формі черепів, але різняться за розмірами обличчя й орбіт. Перспективним напрямком для подальших досліджень автори вважають вивчення висоцької культури, хоча її краніологічні серії поки недостатньо представлені.

Ця робота підкреслює унікальність Рованців як джерела інформації про населення Західної України в перехідний період від бронзової доби до раннього залізного віку. Дослідження провели Тетяна Рудич та Олена Козак з Інституту археології Національної академії наук України, спираючись на матеріали, зібрані археологічною експедицією під керівництвом Дениса Павліва у 1987–1990 роках.