Працівники служб прибирання знову стали «невидимками» після пандемії

Працівники служб прибирання сміття та двірники у Великій Британії знову зіткнулися з неповагою та зневажливим ставленням з боку громадськості після завершення пандемії COVID-19, незважаючи на те, що під час карантину їх вітали як героїв. Про це свідчать результати нового дослідження британських учених, опублікованого у журналі Sociology.

П'ятеро дослідників з провідних університетів Великої Британії провели серію інтерв'ю з 42 працівниками комунальних служб Лондона та південно-східної Англії. До групи респондентів увійшли збирачі сміття, двірники, прибиральники вулиць та працівники, які видаляють графіті. Перші інтерв'ю відбулися у 2020 році між першим та другим локдаунами, повторні бесіди провели у 2021 році, коли країна повернулася до звичайного життя.

Дослідницьку групу очолили професорка Наталія Слуцька з Університету Сассекса, професорка Енніл Гейм з Університету Східної Англії, доцентка Рейчел Морган з Університету Брунеля, доцентка Ізабела Делабр з Біркбек-коледжу Лондонського університету та професор Тім Ньютон з Університету Лестера.

У своїй статті науковці зазначають, що на відміну від багатьох інших професій, працівники служб поводження з відходами під час пандемії були класифіковані як життєво необхідні працівники, від яких очікувалося продовження виконання своїх обов'язків навіть за умов ризику для здоров'я.

Під час інтерв'ю працівники розповідали дослідникам про своє відчуття громадського обов'язку у запобіганні ризикам для здоров'я, пов'язаним із накопиченням відходів. Це було особливо важливо з огляду на різке збільшення обсягів роботи через появу раніше невідомих форм сміття, таких як захисні маски та пластикові рукавички, а також зростання кількості відходів від інтернет-покупок та домашнього ремонту.

Зростання обсягу сміття призвело до інтенсифікації графіків роботи, подовження маршрутів, збільшення тривалості робочих змін та запровадження шестиденного робочого тижня. Проте працівники, які брали участь у дослідженні, постійно наголошували на важливості якісного виконання своєї роботи, пишаючись своєю фізичною витривалістю та внеском своєї праці у життя громади.

Респонденти зізналися, що відчували позитивні емоції від визнання та поваги, хоча й почувалися ніяково та скромно, коли їх називали героями. Соціальні мережі підживлювали публічні прояви підтримки цих та інших низькооплачуваних працівників нижчого статусу, зокрема через акції оплесків для ключових працівників, оскільки їх сприймали як тих, хто взяв на себе основний тягар пандемії, щоб підтримувати функціонування країни.

Один із прибиральників сміття розповів дослідникам: «Я відчував ніяковість, коли вони аплодували, ти махаєш у відповідь, наче ти супергерой, наче ти знаменитість. Я просто звичайний сміттяр, але це було приємно, що країна виявляла свою вдячність». Водій сміттєвоза додав: «Нас поважали на вулицях. Люди виявляли нам повагу як групі».

Однак після завершення карантинів ситуація кардинально змінилася. Дослідники зафіксували, що респонденти повідомляли про повернення до попереднього досвіду щоденних контактів з громадськістю, коли з ними знову «поводяться як з брудом» або сприймають як ледачих та некомпетентних людей.

Пандемія не призвела до перегляду статусної ієрархії, яка відводить працівникам служб поводження з відходами найнижчі позиції через такі негативні соціокультурні характеристики, як ледачість, неосвіченість, відсутність амбіцій, навичок або здібностей виконувати будь-які інші завдання.

Один водій сміттєвоза сказав: «Під час пандемії нам аплодували, а тепер знову ставляться до тебе як до бруду, ти отримуєш образи, тобі погрожують, ми знаходили дурні записки у смітниках з погрозами на нашу адресу, нас називали ледачими покидьками, ми чули все».

Серед інших коментарів, які працівники чули від громадськості, були такі: «Ми платимо вам зарплату, а ви сидите і курите чи щось таке» або «Прибирання сміття — це примітивна робота, ви повинні бути вдячні, що у вас є робота».

Один прибиральник сміття розповів дослідникам: «Суть у тому, що оскільки ти працюєш на міську раду, вважається, що ти не працюєш наполегливо — вони бачать працівників ради як ледарів. Коли стигма прикріплюється до певної роботи, дуже-дуже важко позбутися цієї стигми».

Інший респондент зазначив: «Я думаю, що через те, яким є суспільство зараз, якщо у тебе є робота з грошима, ти еліта, і люди дивляться на це з повагою. Вони дивляться на людей, таких як прибиральники вулиць, і думають, що у тебе нічого немає — ми для них неважливі».

Усі опитані, чоловіки, які пропрацювали у своїх міських радах від п'яти до сорока років, також скаржилися на погіршення умов праці. Один із них сказав: «Зараз працевлаштування базується на нульових годинах, роботі на неповний робочий день, надзвичайно низькій оплаті. Люди, які кажуть „вам пощастило мати роботу“ — це неправильно».

Один прибиральник сміття зазначив: «Нічого не змінилося після пандемії. Коли я плачу за оренду житла, це практично вся моя зарплата, вона одразу зникає».

Дослідження підкреслює глибоко вкорінені соціальні упередження щодо працівників служб прибирання та поводження з відходами. Науковці зазначають, що короткочасне визнання під час пандемії не змогло змінити усталені стереотипи та ставлення суспільства до цих професій. Навіть після того, як ці працівники продемонстрували свою важливість для функціонування суспільства в критичний період, вони швидко повернулися до статусу «невидимих» та знецінених членів робочої сили.

Результати дослідження вказують на необхідність системних змін у сприйнятті та оцінці праці працівників комунальних служб, а також на важливість покращення їхніх умов праці та оплати. Науковці наголошують, що справжнє визнання цінності цих професій має виходити за межі символічних жестів та втілюватися у конкретних соціальних та економічних змінах.