Радянська цензура братів Стругацьких

У 1983−1984 роках відомі радянські письменники-фантасти Аркадій та Борис Стругацькі зіткнулися з унікальним прикладом інституційного впливу академічної філософії на культурні процеси. Їхній сценарій художнього фільму «П'ять ложок еліксиру» став показовим епізодом функціонування радянської системи експертної оцінки творів.

Сюжет сценарію розповідав про письменника, який випадково потрапляє у таємничий світ п'яти безсмертних осіб, що протягом століть зберігають джерело особливої води, яка дарує вічне життя. Головна інтрига полягала у зіткненні соціалістичної людини з морально-етичними викликами безсмертя та приватновласницького індивідуалізму.

Процес роботи над сценарієм розпочався 27 жовтня 1983 року, коли Стругацькі звернулися до Київської кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка. Кіностудія спочатку позитивно сприйняла ідею, висунувши лише незначні вимоги щодо соціального контексту та пропагандистської спрямованості.

Доленосним став момент, коли 3 вересня 1984 року директор кіностудії надіслав сценарій на спеціальну консультацію до Інституту філософії Академії наук УРСР. Експертний висновок було доручено підготувати відомому філософу Володимиру Шинкаруку, який обіймав посаду директора інституту.

Шинкарук підготував розгорнутий критичний висновок, де виклав чотири принципові зауваження до сценарію. По-перше, він розкритикував спосіб зображення безсмертя, назвавши його далеким від наукового підходу. По-друге, вказав на поверхневе трактування моральних проблем. По-третє, зазначив штучність художнього прийому консервації негативних якостей персонажів. Нарешті, четверте зауваження стосувалося слабкості драматичних ситуацій з точки зору реалістичного зображення радянської дійсності.

Підсумковий висновок Шинкарука був категоричним: «Робити фільм на основі цього сценарію не слід. У ньому неминучі ідейно-моральні прорахунки». Фактично, це означало повну заборону екранізації.

Цей епізод є яскравим прикладом того, як радянська академічна філософія виконувала не лише наукові, але й ідеологічно-охоронні функції. Інститути, покликані досліджувати фундаментальні питання буття, перетворювалися на інструменти контролю за культурними процесами.

Важливо розуміти контекст: у СРСР філософські інституції часто були не стільки осередками вільної думки, скільки механізмами ідеологічної експертизи. Володимир Шинкарук, будучи впливовим науковцем, де-факто виступав цензором, який оцінював твори крізь призму панівної комуністичної ідеології.

Випадок зі Стругацькими демонструє складність і травматичність інтелектуального життя в радянський період. Навіть такі визнані майстри наукової фантастики, як брати Стругацькі, мусили проходити крізь складну систему ідеологічного контролю.

Сьогодні цей епізод слугує важливим історичним документом, який розкриває механізми функціонування радянської академічної науки та її впливу на культурні процеси. Він є свідченням того, наскільки глибоко ідеологія проникала в усі сфери інтелектуального життя.