Щелепа Денисівця з Тайваню: Новий доказ розселення давніх людей

Світ палеоантропології отримав нову захоплюючу главу завдяки новаторському дослідженню, яке пролило світло на одну з таємниць людської еволюції в Азії. Міжнародна команда вчених з Японії, Тайваню та Данії успішно ідентифікувала загадкову скам'янілу щелепу, відому як Пенху 1 (Penghu 1), як рештки Денисівської людини — представника вимерлої гілки роду Homo, близької до Неандертальців та сучасних людей. Цей прорив, опублікований у престижному журналі Science, не лише розгадав загадку конкретної знахідки, але й суттєво змінив наше розуміння географічного поширення та фізичних характеристик Денисівців.

Щелепа Пенху 1 була виявлена рибалками ще у 2008 році на морському дні в протоці Пенху, що розділяє Тайвань та острови Пенхуледао, і лише у 2015 році була науково описана. Радіовуглецеве датування вказало на відносно молодий вік знахідки — приблизно від 19 000 до 10 000 років тому, що відповідає пізньому плейстоцену. Знахідка одразу привернула увагу науковців, адже стала першим та найдавнішим відомим викопним гомініном, знайденим на території Тайваню. Морфологічний аналіз щелепи виявив поєднання архаїчних рис, які відрізняли її від решток Homo sapiens, проте точна таксономічна приналежність залишалася предметом дискусій. Її масивність та деякі особливості будови зубів натякали на архаїчного гомініна, але не дозволяли однозначно віднести її до Неандертальців чи Homo erectus.

Ключовим викликом для дослідників стала неможливість виділення давньої ДНК зі скам'янілості. Умови, в яких перебувала щелепа (тривале перебування під водою), та її вік, ймовірно, призвели до значної деградації генетичного матеріалу. Саме ДНК-аналіз раніше дозволив ідентифікувати перші рештки Денисівців, знайдені в Денисовій печері на Алтаї (Сибір), та пізніше — фрагмент щелепи з тибетського плато Байшія. Ці знахідки, хоч і вкрай фрагментарні, разом із генетичними даними сучасних людських популяцій вказували на те, що Денисівці були колись поширені в Азії. Геномні дослідження виявили сліди їхньої ДНК у багатьох сучасних народів, особливо значний внесок (до 5−6%) — у населення Меланезії, Папуа-Нової Гвінеї та аборигенів Австралії, а також меншою мірою — у жителів Східної та Південно-Східної Азії. Це свідчило про те, що предки цих популяцій схрещувалися з Денисівцями, ймовірно, саме у Південно-Східній Азії. Однак прямих викопних доказів присутності Денисівців у цьому регіоні досі бракувало.

Саме тут на допомогу прийшов інноваційний метод — аналіз давніх білків, або палеопротеоміка. Білки є стійкішими молекулами, ніж ДНК, і можуть зберігатися у викопних рештках протягом довшого часу та в менш сприятливих умовах. Команда дослідників під керівництвом Фрідо Велкера (Frido Welker) та Енріко Капелліні (Enrico Cappellini) з Копенгагенського університету змогла виділити та секвенувати (визначити послідовність амінокислот) білкові фрагменти з кісткової тканини та зуба щелепи Пенху 1. Порівнявши отримані білкові послідовності з відомими послідовностями білків інших гомінінів (сучасних людей, Неандертальців та Денисівців з Алтаю), вчені дійшли однозначного висновку: щелепа Пенху 1 належала Денисівцю. Більше того, аналіз специфічних білків, що кодуються статевими хромосомами, дозволив встановити, що це була особина чоловічої статі.

Це відкриття має колосальне значення. По-перше, воно надає перший прямий молекулярний доказ присутності Денисівців у Південно-Східній Азії, підтверджуючи гіпотези, засновані на генетиці сучасних людей. Тайвань, який у періоди зледеніння був частиною азійського континенту, тепер розглядається як частина ареалу проживання цієї групи архаїчних людей. Це значно розширює наше уявлення про географію розселення Денисівців, яка, вочевидь, охоплювала величезні території від Сибіру та Тибету на півночі до острівної Південно-Східної Азії на півдні.

По-друге, щелепа Пенху 1 дає унікальну можливість дізнатися більше про зовнішній вигляд Денисівців, адже досі їхні рештки були вкрай нечисленними та фрагментарними (кілька зубів, фаланга пальця, фрагмент черепа та щелепа з Тибету). Дослідження підтвердило, що щелепи та зуби Денисівців, принаймні у випадку особини з Пенху, були значно міцнішими та масивнішими, ніж у їхніх сучасників — Неандертальців та ранніх Homo sapiens. Це може свідчити про особливості їхньої дієти або використання щелепно-зубного апарату як інструменту. Масивна будова, ймовірно, була однією з характерних рис цієї групи гомінінів. Ілюстрація, створена на основі дослідження, зображує міцного чоловіка-Денисівця, що йде під яскравим сонцем плейстоценового Тайваню.

По-третє, відносно молодий вік знахідки (19 000 — 10 000 років) піднімає питання про можливе тривале співіснування Денисівців з предками сучасних людей у цьому регіоні. Це узгоджується з генетичними даними про схрещування між цими групами. Можливо, Денисівці зберігалися у деяких куточках Азії значно довше, ніж вважалося раніше.

Ідентифікація Пенху 1 як Денисівця за допомогою аналізу давніх білків є яскравим прикладом того, як нові технології дозволяють долати обмеження традиційних методів і отримувати нові знання з раніше «німих» скам'янілостей. Це відкриття не лише заповнює важливу прогалину в нашому розумінні поширення Денисівців, але й додає нових штрихів до портрета цієї загадкової групи архаїчних людей, підкреслюючи складність та розмаїття людської еволюційної історії в Азії. Подальші дослідження викопних решток із застосуванням палеопротеоміки, безсумнівно, принесуть ще більше відкриттів про наших давніх родичів.