Українські археологи досліджують скіфську бойову сокиру

Науковий журнал «Археологія» проливає світло на один із найзагадковіших елементів скіфського озброєння — сагаріс. Цей термін, відомий із класичних грецьких джерел, позначав бойову сокиру, що була невід’ємною частиною арсеналу скіфів та інших іраномовних народів. Ганна Вертиєнко, кандидатка історичних наук і старша наукова співробітниця Інституту сходознавства імені А. Ю. Кримського, провела ґрунтовний аналіз, поєднавши лінгвістичні, іконографічні та археологічні дані, щоб розкрити історію цього предмета.

Дослідження зосереджується на чотирьох ключових аспектах: походженні слова «сагаріс», його значенні в текстах давніх авторів, зображеннях у мистецтві та реальних археологічних знахідках. Вертиєнко звертає увагу на те, що термін «сагаріс» згадується у творах Геродота та Ксенофонта як зброя скіфів, саків, масагетів, персів і навіть амазонок.

Наприклад, Геродот описує сагаріс у контексті ритуалів скіфів, зокрема в легенді про походження народу від трьох синів Таргітая, де молодший син Колаксай отримує золотий сагаріс як символ влади. В іншому уривку йдеться про обряд побратимства, коли сагаріс занурювали у посудину з вином і кров’ю для скріплення клятви.

Лексична історія слова виявилася складною. Грецький етимологічний словник Роберта Бікса називає «сагаріс» чужоземним словом без чіткої етимології, що спонукало дослідників шукати його корені в інших мовах. Деякі вчені вбачають схожість із латинським «sagitta» (стріла), але Вертиєнко відкидає цю гіпотезу, натомість припускаючи зв’язок з ассирійським «šukurru» (сокира) чи протослов’янським «*sekyra». Такі паралелі вказують на можливі культурні обміни між народами Стародавнього світу, хоча остаточної відповіді авторка не дає, залишаючи простір для подальших дискусій.

Значення «сагаріс» у перекладах також викликає суперечки. У грецьких словниках Лідделла і Скотта його описують як «однолезову зброю», а в Кембриджському грецькому лексиконі уточнюють — «легка бойова сокира з одним лезом». Проте в пізніших джерелах, як-от Грецька антологія I століття нашої ери, з’являються згадки про дволезові сокири, що призвело до плутанини.

Вертиєнко зазначає, що російські переклади Геродота іноді називають сагаріс «дволезою гострою сокирою», але археологічні дані Північного Причорномор’я свідчать про перевагу однолезових екземплярів у скіфів VI–IV століть до нашої ери.

У мистецтві сагаріс постає як символ сили та статусу. Зображення амазонок із такими сокирами відомі з римських мозаїк, наприклад, у Луврі, а також на вазах і рельєфах, де їх тримають перські та скіфські воїни. Особливу увагу авторка приділяє золотій пластині з кургану Сахнівка на Черкащині, датованій IV століттям до нашої ери. Попередні інтерпретації приписували персонажу на пластині сокиру, але Вертиєнко переконливо доводить, що це помилка через неточний малюнок, зроблений у 1977 році. Натомість вона пропонує бачити в цій сцені інші елементи скіфської іконографії, як-от музичні інструменти, що підкреслює багатогранність культури.

Археологічні знахідки підтверджують поширеність однолезових сокир у скіфських похованнях Північного Причорномор’я. За підрахунками, близько п’ятдесяти таких предметів виявлено в регіоні, що датується VI–IV століттями до нашої ери. Вони слугували не лише зброєю, а й ритуальними об’єктами, відображаючи соціальну ієрархію та вірування скіфів. Водночас Вертиєнко відмежовується від гіпотез, які пов’язують сагаріс із дволезовими сокирами типу лабрис чи центральноазійськими кирками, наголошуючи на локальному контексті.

Сагаріс став частиною ширшої культурної традиції, що охоплювала не лише скіфів, а й сусідні народи. Дослідження Ганни Вертиєнко, проведене під час її перебування в Оксфордському університеті та Інституті міжнародних наук у Відні, відкриває нові перспективи для розуміння скіфської спадщини. Воно також підкреслює важливість міждисциплінарного підходу, поєднуючи текстуальні свідчення, мистецтво й археологію.