Тестостерон і стать: Гарячі дебати вчених про біологію та культуру

Чи визначає біологія нашу долю, чи суспільство є домінуючим фактором у формуванні чоловічих та жіночих рис? Це фундаментальне питання лежить в основі жвавої наукової дискусії між психологом Корделією Файн та еволюційним біологом Керол Гувен, які розглядають складний взаємозв'язок між тестостероном та людською поведінкою. Їхня інтелектуальна дуель, розгорнута на сторінках видання Aeon, висвітлює не лише наукові розбіжності, але й те, наскільки глибоко ці питання торкаються нашого саморозуміння та організації суспільства.

Корделія Файн, відома своїм критичним підходом до біологічного детермінізму, наголошує на мінливості, гнучкості та контекстуальності людської поведінки. Вона розглядає гендер як конструкт, що формується соціальними силами не меншою мірою, ніж гормонами. Файн скептично ставиться до ідеї, що тестостерон є першопричиною багатьох гендерних відмінностей, які ми спостерігаємо. Вона вводить іронічний термін «Тестостерон Рекс» (T-Rex), щоб описати спокусливе, але, на її думку, хибне уявлення про те, що чоловіки та жінки мають чітко визначену природу, значною мірою зумовлену потужним, всепроникним та прямим впливом тестостерону. Згідно з цією спрощеною моделлю, «Т» стає гормональною есенцією конкурентної, схильної до ризику маскулінності.

Як яскравий приклад впливу соціального контексту Файн наводить дослідження Робін Елі та Дебри Меєрсон на нафтових платформах у 1980−1990-х роках. Спочатку там панувала атмосфера жорсткої маскулінності, де домінували ті, хто міг «перевершити, перекричати та залякати інших». Однак на початку 1990-х компанія запровадила нові політики, спрямовані на підвищення безпеки та ефективності. Несподіваним наслідком стало те, що чоловіки почали демонструвати зовсім іншу поведінку: визнавати власні фізичні обмеження, зізнаватися в помилках, обговорювати емоції. Вони почали проявляти турботу, співчуття та смиренність, переосмислюючи поняття «мужності» поза стереотипами. Важливо, що ця трансформація відбулася без будь-яких гормональних втручань — змінилася лише організаційна культура, яка почала цінувати колективні цілі та навчання на помилках, а не прояви мачизму.

Файн стверджує, що еволюція та сам тестостерон допускають значно більшу різноманітність та гнучкість статевих ролей, ніж передбачає популярна модель «T-Rex», особливо у людей. Вона використовує концепцію «системи розвитку», яка передбачає, що організми успадковують не лише гени, але й екологічну, соціальну та (у випадку людей) культурну спадщину. Ці стабільні, негенетичні ресурси можуть використовуватися еволюцією для формування та передачі поведінкових адаптацій. Як приклад вона наводить каліфорнійських мишей, де батьки обох статей піклуються про потомство. Виявилося, що батьківська турбота самців (скупчення та догляд за дитинчатами) залежить від тестостерону, але також і від досвіду: сини, вирощені менш турботливими (кастрованими) батьками, самі ставали менш турботливими батьками, попри наявність власного тестостерону. Унікальною особливістю людських систем розвитку є наша багата кумулятивна культура. Файн припускає, що тисячоліття гендерно забарвлених культур, у поєднанні з нашою неперевершеною здатністю до соціального навчання, могли зменшити потребу в генетичному «закріпленні» статево-специфічних рис поведінки. Натомість ці риси могли стабілізуватися через соціальні норми, які передаються з покоління в покоління. Зміна середовища, в чому люди досягли успіху, може змінити вираження маскулінної та фемінної поведінки без повільних генетичних змін. Файн не заперечує вплив гормонів, але підкреслює, що тестостерон — лише одна змінна у складній системі, і його дія тісно переплетена з історією, досвідом та соціальними нормами індивіда.

На противагу цьому, Керол Гувен, авторка книги «T: The Story of Testosterone, the Hormone that Dominates and Divides Us» (2021), підкреслює послідовні патерни поведінки, що спостерігаються між статями у різних культурах. Визнаючи вплив культури та індивідуальні відмінності, вона стверджує, що біологія, зокрема дія тестостерону в рамках еволюційної теорії сексуальної селекції, пояснює, чому певні статево-специфічні риси, такі як вища схильність чоловіків до агресії та ризику, зберігаються.

Гувен погоджується, що поведінка не є незмінною і що середовище має величезний вплив. Однак, повертаючись до прикладу з нафтовою платформою, вона зазначає, що зміна поведінки чоловіків під впливом нових правил не спростовує біологічного походження середніх відмінностей між статями. Вона порівнює це з поведінкою дітей у ресторанах: хоча діти в Японії чи Франції можуть бути стриманішими, ніж у США, через культурні норми та стимули, це не означає відсутності у них певних поведінкових схильностей («природи»), відмінних від дорослих. Так само, культура може модифікувати прояви агресії у чоловіків, але не пояснює, чому в переважній більшості культур саме чоловіки в середньому більш схильні до фізичної агресії, ніж жінки.

Гувен пояснює це явище через теорію сексуальної селекції. Оскільки самці (включаючи людей, які вважаються помірно полігінними) потенційно можуть отримати більшу репродуктивну вигоду від успішної конкуренції за партнерок, еволюція сприяла розвитку у них рис, що допомагають у цій боротьбі — більшої фізичної сили, схильності до ризику та агресії. Тестостерон, на її думку, є ключовим інструментом, проксимальним механізмом, який розвиває та регулює ці риси, координуючи їх з репродуктивною функцією (виробництвом сперми). Вона наводить приклад морських слонів, де самці ведуть жорстокі бої за доступ до самок, і успішні домінантні самці, що мають вищий рівень тестостерону та численні шрами, спаровуються з десятками самок. Гувен підкреслює, що тестостерон має не лише опосередкований вплив на поведінку через фізичні зміни та соціалізацію (як визнає Файн), але й прямий і значущий вплив на мозок, мотивуючи поведінку, спрямовану на досягнення репродуктивного успіху.

Подальша дискусія виявляє глибинні розбіжності у підходах. Файн критикує надмірне узагальнення патернів, виявлених у тварин, на людей, вказуючи на численні винятки з «традиційних» статевих ролей у тваринному світі (наприклад, проміскуїтет самок, значні витрати самців на репродукцію, батьківська турбота самців) та унікальність людської еволюції з її кумулятивною культурою. Вона вважає, що культурні норми не просто «регулюють» еволюційно закріплені риси, а й беруть участь у їхньому конструюванні. Тестостерон, у її моделі, реагує на соціально сконструйовані значення та контексти.

Гувен, у свою чергу, стверджує, що винятки (як-от «статево-реверсивні» види на кшталт плавунців, де самки більші, яскравіші та агресивніші, а самці висиджують яйця) лише підтверджують загальне правило, пов'язане з різними інвестиціями статей у потомство (парадигма Дарвіна-Бейтмана). Вона наполягає, що хоча дослідження Бейтмана мали недоліки, його основна ідея про те, що проміскуїтет в середньому дає більшу репродуктивну вигоду самцям, залишається правильною. Вона заперечує звинувачення в есенціалізмі, підкреслюючи, що говорить про середні відмінності та схильності, а не про незмінну «чоловічу сутність».

Кульмінацією суперечки стає питання про агресію. Гувен вважає консенсусом еволюційних біологів те, що тестостерон, керований сексуальною селекцією, зумовлює вищі рівні агресивної конкуренції у самців ссавців, і цей принцип застосовний до людей. Файн заперечує, вказуючи на слабкі та неоднозначні докази прямого зв'язку між тестостероном та агресією у людей, різноманітність нейроендокринних механізмів агресії у різних видів та важливість соціальних і культурних факторів у формуванні контекстів, що викликають агресивну чи турботливу реакцію.

У підсумку, Файн наголошує на різноманітності статевих ролей, ролі культури у конструюванні гендеру та недостатності «T-Rex» підходу для пояснення таких складних явищ, як варіації рівня чоловічого насильства у різних суспільствах. Гувен, погоджуючись зі складністю взаємодії біології та культури, продовжує відстоювати ключову роль тестостерону та сексуальної селекції у поясненні стійких середніх статевих відмінностей у поведінці, таких як схильність до ризику та агресії. Вона закликає не відкидати повністю «розумного T-Rex», оскільки еволюційна теорія та ендокринологія надають потужні інструменти для розуміння цих відмінностей, що, на її думку, не заважає прагнути до більш справедливого суспільства шляхом культурних змін.

Ця наукова дискусія демонструє, що питання про вплив біології та культури на гендерну поведінку залишається не лише науково складним, а й політично та соціально зарядженим, оскільки відповіді на нього безпосередньо впливають на наше розуміння себе та шляхи досягнення рівності.