Як українці відновлюються під час війни

Нове дослідження, проведене українськими вченими, розкриває, як цивільні мешканці України адаптувалися до умов війни на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, використовуючи практики самовідновлення. Робота, опублікована в журналі «Insight» Тетяною Титаренко та її командою, базується на аналізі поведінки різних вікових груп у перші місяці конфлікту. Воно підкреслює, що субкультурна належність суттєво впливає на вибір стратегій, які допомагають людям справлятися з емоційними та фізичними викликами воєнного часу.

Дослідження охопило 169 осіб віком від 19 до 75 років із 19 регіонів України. Учасників відбирали випадковим методом, що забезпечило репрезентативність вибірки: 78% жінок і 22% чоловіків. Збір даних відбувався з березня по травень 2022 року через Google-форми. Респондентів просили написати розповіді на тему «Моє життя під час війни», що дозволило зібрати унікальний матеріал про їхній досвід. Методологія ґрунтувалася на якісному підході з акцентом на наративний аналіз, який виявився ефективним для фіксації надзвичайних переживань. Це дало змогу уникнути стандартних анкет, які не завжди відповідають специфіці травматичного досвіду.

Для аналізу вікових відмінностей вибірку поділили на три групи: молодшу (19–34 роки, 40 осіб), середню (35–49 років, 78 осіб) і старшу (50–75 років, 51 особа). Молодшу групу віднесли до молодіжної субкультури, середню — до субкультури ранньої зрілості, а старшу — до субкультури середньої та пізньої зрілості. Кожна з них продемонструвала унікальні підходи до самодопомоги. Молодь зосереджувалася на індивідуально орієнтованих практиках, спрямованих на зменшення власних страждань, наприклад, через самовираження чи медитацію. Представники ранньої зрілості обирали міжособистісні стратегії, такі як підтримка близьких і турбота про їхнє здоров’я. Старша група віддавала перевагу соціально орієнтованим діям, зокрема волонтерству, вважаючи свій внесок частиною наближення перемоги.

Серед найпоширеніших практик, які застосовували всі групи, виокремили сімейно-комунікативні (підтримка родини та друзів), робочо-освітні (пошук опори в професії), побутово-релаксаційні (домашні справи чи відпочинок), патріотичні (участь у громадських ініціативах) та медитативно-духовні (рефлексія чи духовні практики). Менш популярними, але значущими виявилися інформаційно-аналітичні (аналіз новин), консультативно-терапевтичні (звернення до психологів) і волонтерські дії. Наративний аналіз показав, що мотивація вибору цих практик різнилася залежно від субкультури, хоча статистично значущі відмінності простежувалися лише між найчастіше та найрідше застосовуваними стратегіями.

Дослідження спирається на ширший контекст психологічного стану українців у 2022 році. Попередні роботи, зокрема Левіна та співавторів (2023), показали, що навесні 2022 року серед цивільних фіксували емоційне заціпеніння й гостре відчуття загрози. Асанов та колеги (2023) виявили, що 81% тих, хто звертався по психологічну допомогу, мали ризик депресії, а 57% — серйозні психічні розлади. Водночас п’ять хвиль опитувань, проведених з початку вторгнення, свідчать про високу психологічну стійкість українців, яка перевищує показники фізичного стану. Приблизно 40% респондентів перебували в напруженому стані, причому цей показник зростав із віком через обмеження ресурсів і можливостей самодопомоги.

Автори зазначають, що практики самовідновлення не лише стабілізують емоційний стан, а й сприяють переосмисленню втрат, потреб та ідентичності. Молодь використовувала їх для послаблення кризи ідентичності, рання зрілість — для професійної реалізації, а середня та пізня зрілість — для підтримки соціальної значущості чи фізичної активності. Розширення спектра таких практик свідчить про готовність українців творчо адаптуватися до воєнних умов, приймати й надавати підтримку, а також вдосконалювати власні регуляторні здібності.

У висновках Титаренко та її команда підтверджують, що самовідновлення через щоденні практики є ключовим механізмом адаптації в умовах війни. Результати дають підстави для створення цільових освітніх і реабілітаційних програм, які враховуватимуть субкультурні особливості. Перспективи подальших досліджень пов’язані з аналізом того, як базова цінність здоров’я впливає на вибір практик і які фактори зменшують негативний вплив воєнних обставин на психологічне благополуччя. Ця робота відкриває нові горизонти для розуміння стійкості людської психіки в екстремальних умовах і може стати основою для практичної підтримки українців.