Як відкриття інсуліну в 1922 році врятувало мільйони життів діабетиків

У січні 1922 року в лікарні Торонто підліток Леонард Томпсон перебував на межі життя і смерті через цукровий діабет. На той час це захворювання вважалося невиліковним, і більшість підлітків помирали протягом року після встановлення діагнозу.

Томпсон боровся з діабетом майже три роки. Єдине, що могли порадити лікарі — це дотримуватися напівголодної дієти, через яку вага хлопця знизилася до критичних 29,5 кілограмів. Медична команда була впевнена, що врятувати його неможливо. Однак ситуація кардинально змінилася після того, як підлітку ввели два експериментальні уколи інсуліну. Вже за добу рівень глюкози в його крові стабілізувався. Так народився рятівний препарат, який змінив історію медицини.

Передісторія цього відкриття почалася, коли лікар Фредерік Бантинг, який викладав у Торонтському університеті, вирішив дослідити можливість використання «панкреатичних речовин» для лікування діабету. Приблизно за 30 років до цього науковці встановили, що інсулін виробляється в підшлунковій залозі, а люди з діабетом не здатні самостійно виробляти цей гормон.

Бантинг звернувся до університетського науковця Джона Маклеода зі своєю дослідницькою ідеєю. Маклеод підтримав Бантинга, надавши йому доступ до лабораторії та можливість співпрацювати з одним із найкращих студентів — Чарльзом Бестом.

У травні 1921 року Бантинг і Бест розпочали експерименти на собаках. У піддослідних тварин видаляли підшлункову залозу, а потім вводили екстракт з неї, що призводило до зниження рівня глюкози в крові. Наприкінці 1921 року до дослідницької команди приєднався Дж.Б. Колліп, який зосередився на очищенні інсуліну для введення людям.

Після успішного випадку з Томпсоном Маклеод долучився до процесу виведення препарату на масовий ринок. Використовуючи свої зв'язки, він забезпечив отримання ліцензій і патентів. Він налагодив співпрацю з фармацевтичною компанією Eli Lilly, яка перетворила «густу коричневу масу», що випробовувалася на собаках, на регульований фармацевтичний препарат, який згодом з'явився в кожній лікарні.

Реакція була швидкою. Eli Lilly розпочала масове виробництво інсуліну, отриманого з корів та свиней. Формула врятувала мільйони життів, хоча й мала певні обмеження. Пацієнти швидко метаболізували препарат і потребували кількох щоденних ін'єкцій для безпечного зниження рівня цукру в крові. Виникали проблеми з постачанням, а також спостерігалися алергічні реакції на тваринні компоненти.

У 1936 році компанія Novo Nordisk почала виробництво інсуліну тривалішої дії, що частково вирішило проблеми з постачанням, оскільки пацієнтам потрібно було менше препарату. Наступний значний прорив стався у 1980-х роках, коли Eli Lilly представила біосинтетичний людський інсулін. Потреба в інсуліні від корів та свиней відпала, оскільки з'явилася генетично модифікована версія, отримана з бактерій E. coli.

Сьогодні в США два мільйони людей мають діабет першого типу, серед них 304 тисячі дітей та підлітків. Понад століття тому діти з діабетом були приречені на смерть, і близько 66 відсотків помирали протягом 1,4 року після встановлення діагнозу.

Однак відкриття інсуліну супроводжувалося конфліктом між науковцями щодо того, хто заслуговує на визнання. У 1923 році Нобелівську премію з фізіології та медицини присудили і Бантингу, і Маклеоду. Хоча відкриття зробив Бантинг, комітет вважав, що без Маклеода інсулін не вийшов би на ринок. Бантинг був украй незадоволений цим рішенням.

За словами Керстен Т. Холл, авторки книги «Інсулін: Криве дерево» та запрошеної дослідниці Університету Лідса в Англії, «Він був розлючений, абсолютно обурений. Будь-яке відчуття гордості та досягнення від отримання найвищої наукової нагороди було повністю затьмарене його обуренням через необхідність ділити премію з Маклеодом».

Бантинг вважав, що мав би розділити премію з Бестом, а Маклеода варто було виключити. Маклеод, зі свого боку, вважав, що Колліп, хоч і приєднався до команди пізніше, зробив істотний внесок. У результаті Бантинг розділив свою частину премії з Бестом, а Маклеод — з Колліпом.

Після цього лауреати розійшлися. Маклеод повернувся до рідної Шотландії в 1928 році і помер у віці трохи більше 50 років у 1935 році. Бантинг загинув у 1941 році внаслідок авіакатастрофи.

Хоча ворожнеча між науковцями стала легендарною, Холл наголошує, що важливо не дозволити їй затьмарити розуміння того, як науковий процес веде до відкриттів. «Саме це ми, як історики науки, покликані робити, — зазначає вона. — Не підривати довіру до науки, а навпаки — розкриваючи недоліки та надмірні спрощення популярних легендарних розповідей, ми показуємо, що наукова практика набагато складніша — і тому набагато багатша й цікавіша».