Загадкові знахідки Ісландії проливають світло на причини падіння Риму

Незвичайне геологічне відкриття на суворому західному узбережжі Ісландії може пролити нове світло на одну з найдраматичніших подій в історії людства — падіння Римської імперії. Міжнародна група вчених під керівництвом дослідників з Університету Саутгемптона виявила на ісландських берегах дивні, чужорідні гірські породи, походження яких вдалося відстежити аж до далекої Гренландії. Дослідження, опубліковане в журналі Geology, свідчить, що ці камені були перенесені через Атлантичний океан велетенськими айсбергами під час раптового та суворого похолодання, що охопило Північну півкулю у VI столітті нашої ери.

Цей тривалий період похолодання, відомий як Малий льодовиковий період пізньої античності (Late Antique Little Ice Age, LALIA), наступив після серії потужних вулканічних вивержень і за часом збігся з останніми десятиліттями існування Західної Римської імперії та кризовими явищами у Східній Римській імперії (Візантії). «Коли йдеться про падіння Римської імперії, ця кліматична зміна могла стати тією соломинкою, що зламала спину верблюду,» — зазначає Том Гернон, професор наук про Землю в Університеті Саутгемптона та співавтор нового дослідження.

Історія цього відкриття почалася з виявлення геологічної аномалії. Під час польових робіт на піднятій морській терасі в Ісландії вчені натрапили на гірські породи, які явно не належали до місцевого геологічного ландшафту. Ісландія, як відомо, є островом вулканічного походження, де домінують темні базальтові породи. Однак знайдені камені мали зовсім інший вигляд та склад. «Ми одразу зрозуміли, що ці породи тут чужі, оскільки їхній тип не схожий ні на що, що можна знайти в сучасній Ісландії, але ми не знали, звідки вони взялися,» — розповідає доктор Крістофер Спенсер, провідний автор дослідження та доцент Університету Квінс у Кінгстоні, Онтаріо (Канада).

Щоб розгадати цю загадку, команда вдалася до методів сучасної геохімії. Зібрані зразки порід були подрібнені, і з них вилучили мікроскопічні кристали циркону. Ці кристали, часто менші за кінчик ручки, є своєрідними геологічними «капсулами часу». Вони утворюються під час кристалізації магми і містять у своїй структурі сліди урану, який з часом розпадається на свинець. Вимірюючи співвідношення ізотопів урану та свинцю, вчені можуть точно визначити вік кристала, а отже, і час формування материнської породи. Крім того, хімічний склад циркону несе інформацію про умови, в яких він утворився, діючи як унікальний «відбиток пальця» геологічного регіону.

«Поєднання віку та хімічного складу дозволяє нам ідентифікувати регіони на поверхні Землі, де ці породи були оголені, подібно до того, як це робиться в криміналістиці,» — пояснює доктор Спенсер. Аналіз ізотопного складу та хімії вилучених кристалів циркону дав однозначну відповідь: їхні характеристики повністю збігалися з породами, знайденими у різних регіонах Гренландії. Деякі з цих гренландських порід мали вік майже 3 мільярди років, тоді як наймолодші — близько 500 мільйонів років. Таке геологічне розмаїття та віковий діапазон знайдених в Ісландії «прибульців» вказувало на їхнє льодовикове походження. Величезні льодовики, що колись вкривали Гренландію, під час свого руху здирали уламки гірських порід — від гальки до великих валунів (округлого каміння) — з великих територій з різною геологічною історією. Потім ці льодовики сповзали в океан, від них відколювалися айсберги, які, несучи в собі кам'яний матеріал, дрейфували океанськими течіями. «Це перше пряме свідчення того, що айсберги переносили великі гренландські валуни до Ісландії,» — наголошує доктор Спенсер.

Ключовим моментом дослідження стало визначення часу прибуття цих каменів до Ісландії. Датування органічних матеріалів, знайдених разом з породами на піднятій терасі, вказало на VII століття нашої ери. Цей період збігається з піком активності айсбергів у Північній Атлантиці, відомим як подія Бонда 1 (Bond Event 1), що є частиною згаданого Малого льодовикового періоду пізньої античності. Ці дані добре узгоджуються з історичними свідченнями та палеокліматичними реконструкціями, які вказують на драматичну зміну клімату, що розпочалася в середині VI століття.

Найімовірнішим спусковим гачком LALIA вважається серія з трьох потужних вулканічних вивержень, що сталися приблизно у 536, 540 та 547 роках нашої ери (точне місцезнаходження всіх вулканів досі дискутується, але ймовірно, вони були у тропіках або Північній півкулі). Ці виверження викинули в стратосферу величезну кількість попелу та сульфатних аерозолів, які утворили щільну завісу, що блокувала сонячне світло. Історичні джерела з різних куточків світу описують цей період як час тьмяного сонця, незвичних туманів та різкого похолодання. Літописці зазначали, що у 536 році «не було літа», а сонце світило слабко, як під час затемнення, протягом приблизно 15 місяців. Ця «вулканічна зима» запустила довготривалий період похолодання, який, за оцінками, тривав щонайменше 150 років, спричинивши зниження середньорічних температур на кілька градусів у Північній півкулі.

Це глобальне похолодання мало каскадний ефект. Льодовики в Гренландії та інших арктичних регіонах почали активно розростатися. Збільшення маси льоду призвело до інтенсивнішого відколювання айсбергів, які поширювалися на південь далі, ніж зазвичай. Змінилися океанські течії. Водночас земна кора, звільнена від ваги величезних льодовикових щитів попереднього льодовикового періоду, продовжувала повільно підніматися (гляціоізостазія), що призводило до формування піднятих берегових терас — саме на одній з таких терас і осіли принесені айсбергами гренландські камені.

Наслідки цього льодовикового катаклізму відчувалися далеко за межами Арктики. Історики давно сперечаються про причини занепаду та падіння Римської імперії, називаючи серед головних факторів вторгнення варварських племен, політичну нестабільність, економічну кризу, епідемії (як-от Юстиніанова чума, що спалахнула саме в цей період). Однак нове дослідження додає ваги аргументам на користь того, що клімат також відіграв не останню роль. Різке та тривале похолодання мало б катастрофічні наслідки для сільського господарства, яке було основою римської економіки. Нестабільні врожаї, голод могли підривати соціальну стабільність, послаблювати армії та державні інституції. Зміни клімату могли також стати причиною масштабних міграцій. Наприклад, вторгнення гунів до Європи у IV-V століттях, яке підштовхнуло готів до руху на територію Римської імперії, могло бути спровоковане мегапосухами в Центральній Азії. Настання LALIA могло посилити тиск на ресурси та спровокувати нові хвилі міграцій та конфліктів. Важливим наслідком похолодання стали й більш непередбачувані щорічні розливи Нілу, що мало критичне значення для житниці імперії — Єгипту. Посухи та сильні холоди стали частішими явищами в багатьох регіонах імперії.

Звісно, зміна клімату не була єдиною причиною падіння Риму. До VI століття Західна Римська імперія вже фактично припинила своє існування, а Східна імперія, попри спроби імператора Юстиніана відновити колишню велич (йому вдалося відвоювати Італію та Північну Африку), перебувала у глибокій кризі, посиленій руйнівною Юстиніановою чумою. Проте дослідження ісландських каменів переконливо демонструє масштаб кліматичних змін того часу та підтверджує, що природа могла завдати потужного удару по вже ослабленій імперії, прискоривши її остаточний занепад. Це відкриття є яскравим прикладом того, як геологічні свідчення можуть допомогти нам краще зрозуміти складну взаємодію між кліматом, навколишнім середовищем та ходом людської історії.